Коли відсутня відповідальність, то ЗМІ себе дискредитує і врешті розпадається

Задоволення потреб суспільства в інформації – ключова місія будь-яких ЗМІ. Люди потребують максимально повної та об’єктивної картини світу задля свого ж нормального функціонування та розвитку. Інша річ, що інформація буває різною і подається з боку медіа вона також по-різному.

Часто матеріали потрапляють на сторінки тих чи інших видань або у ефіри не вивіреними, часом не збалансованими, далеко не завжди чесними та об’єктивними. А ще є і «джинса», і замовні публікації, і відвертий «чорний PR». Це все професійно «упаковується» та вміло пропонується споживачам інформації. Одразу зрозуміти, де у подібних випадках маніпуляція, а де її немає, досить непросто. Особливо, якщо людина ще й довірлива. А таких чимало.

Найбільший збій у ЗМІ – наших в США чи інших країнах – полягає у тому, що ми, як суспільство, не розуміємо і не бачимо зворотного боку медалі.

Ми часто ставимо журналістів на дуже високий щабель, тому що розуміємо, що свобода слова – це вкрай важливо. Ми вважаємо, що викриття зла часто відбувається не через уряди або якісь особисті помсти, а саме через висвітлення у ЗМІ. Медіа, як то кажуть, висвітлюють те, що у темряві. Незважаючи на все це, ми не завжди звертаємо увагу на зворотний бік питання.

А цей зворотний бік у тому, що часто має місце повна безвідповідальність журналістів. І коли немає наслідків безвідповідальної поведінки (навіть, якщо вона не зі злим наміром вчиняється, а просто, мовляв, «роблю те, що хочу»), багато журналістів починають відчувати вседозволеність і нею користуватися.

Незважаючи на те, що я прихильник вільних ринків, які б самі себе певною мірою регулювали, тут вважаю, що коли ми даємо привілеї ЗМІ, то ми повинні у той же час робити «поганих акторів» відповідальними за їхні дії. Коли журналіст несуттєво помиляється і потім виправляє свою помилку – це одне. Але, коли журналіст спеціально робить капості, то в публічній площині його не просто треба соромити чи осуджувати, а тут має бути жорстка відповідальність за такі дії. Якщо він це робить спеціально й потім ще усіляко уникає контактів з людиною чи людьми, про яких він, наприклад, писав усілякі гидоти, тоді це точно – не журналістика!

Коли журналістів, на жаль, саджають до в’язниць, то ми вважаємо, що так чинять диктатури, а не демократії. Не усім сподобається те, що зараз я скажу, але, коли журналіст без причини нищить людей, роблячи це за гроші або ж просто через якесь особистісне зло, що його сповнює, просто тому, що він це може (якщо доводиться саме така його мотивація), то тут повинна бути не адміністративна, а кримінальна відповідальність.

Вважаю, що журналісти повинні мати спеціальні професійні ліцензії. Бо зараз кожна людина – журналіст. Громадянська журналістика, яка у Twitter, у різних блогах тощо – це чудово, з одного боку. Це дає голос тим, хто його раніше не мав. З іншого ж боку, це тягне за собою свавілля. Де тоді закінчується громадянська журналістика і починається дикий медіа-бандитизм?

Мають бути чіткі лінії. У США, на жаль, їх немає. Виходить, що жахливі медіа-актори (оскільки існує безвідповідальність) прикриваються хорошими журналістами. Справжні журналісти їдуть на фронт, ризикують життям, працюють у диктатурах, де можуть легко втратити усе, розслідують корупційні справи тощо. І такі, виходить, у програші подвійно – вони й так жертвують собою, але ще й страждають через покидьків, які за ними ховаються та ними прикриваються.

Свого часу світові ЗМІ багато писали про крах у McClatchy Company. Там було повно людей, яких туди брали аби узяти й редактори не контролювали нічого. Там писали усе, що кому заманеться. Мотивація – якась політична ідеологія, гроші за матеріали, особиста ворожість до фігурантів статей і таке інше. Це вже ставало не медіа-компанією, а PR-компанією. Медіа у такому разі стає вже не медіа, а рупором, як це відбувається, приміром, у РФ: пропаганда, суб’єктивізм, маніпуляція фактами, відверта брехня на користь окремих осіб. Тоді це вже неможливо називати ЗМІ. Проблема знову ж таки – у безвідповідальності журналістів.

Наведу приклад з власного життя. Багато часу колись я проводив у наших поліцейських органах, коли був призначений губернатором Каліфорнії Арнольдом Шварценеггером до Комісії, яка вела у нашому штаті бюджет по поліції, в’язницях та усьому, що з цим пов’язано. І якось розмовляв із одним суддею, теж членом цієї Комісії. Була ситуація, коли одного з шерифів заарештували. Я кажу цьому судді, мовляв, шерифа заарештували за якусь дрібницю, навіщо ж треба було так його «збивати»? А він мені відповідає, мовляв, з одного боку воно-то так, але, це – шериф і в нього вищі стандарти. Одна справа, коли проста людина, наприклад, перевищила швидкість, а інша, коли це зробив шериф. Все інакше виглядає. Шериф має бути прикладом, в нього вища відповідальність.

Те ж саме і з журналістами. Коли вони неправильно поводяться, то повинні більше впасти, аніж будь-яка проста людина. У журналістів вагоміша моральна відповідальність. Ми їх підносимо, але, водночас, вони повинні самі розуміти, що це не просто так. Вони мають бути відповідальними, як і політики. А журналісти цього не мають. В США часто людина може сказати, що, мовляв, він – незалежний журналіст й робитиме усе, що захоче. Це так. Але, зворотний бік медалі – відповідальність журналіста за свої вчинки.

Тому, якщо відповідальності немає, то медіа в результаті себе дискредитують і розпадаються. Розпадаються тоді, коли завдають дуже багато шкоди суспільству. ЗМІ часто шукають сенсацію, дивляться на те, аби залучити більше людей, більше заробити, проте дуже часто не звертають уваги на те, що саме вони публікують. Вони не оцінюють шкоду від своїх дій. Вони розкривають секрети, які можуть сильно нашкодити безпеці країни, здають людей, які після цього можуть покінчити життя самогубством тощо. Все це для них – побічні явища. Багатьом ЗМІ – однаково. Вони роблять із людей об’єкти й знають, що судити їх не можуть, а якщо й спробують, то в них же – рупор. Тоді вони ще більше писатимуть чи говоритимуть про якусь ситуацію так, як захочуть саме вони. В ЗМІ – юристи, страховки, лобі. Через те, що вони дуже сильні, їх підкуповують, роблячи журналістів лобістами.

Де кордон між журналістикою та лобізмом? У цьому ж і є головна проблема, що такий кордон провести практично неможливо.