Коли про людину «зводять небилиці» – краще промовчати?

Є два типи інформації. Одна ніколи й нікому не буде відома за жодних обставин. Друга – або ж одразу, або ж згодом обов’язково стає надбанням широкого загалу. Якою би таємною чи особистою на перший погляд вона не здавалася. Про це потім говорять, смакують подробиці, жваво обговорюють деталі, критикують або палко підтримують фігурантів. Інша справа тут – наскільки ця інформація буде правдивою, наскільки вона точно відповідатиме дійсності?

Є такий вислів: «Що б ти сам про себе не говорив – все одно інші розкажуть цікавіше». Правдивість інформації – ось що завжди та скрізь є ключовим. А хто ж краще знає про ту чи іншу подію? Звісно ж – сам її фігурант. Перша особа. Саме вона знає усе досконало та може пояснити достеменно, чому подія виглядала саме так, а не інакше. Перша особа, будучи максимально в матеріалі, майже стовідсотково вловить навіть те, кому вигідно було (та чому) подати певну подію у спотвореному або маніпулятивному вигляді.

Про правду та брехню в інформаційному просторі США. Й про те, як правильно, на мій погляд, протистояти брехні у ЗМІ (не лише в США).

В США, як і у більшості західних країн, ЗМІ полюють за сенсацією, часто не занурюючись у глибину питання. Серйозні журналісти чи знані ЗМІ – вони все одно обережні навіть у пошуках сенсацій, бо їхня репутація для них дуже цінна і вони можуть сильно впасти, якщо раптом виникне якийсь скандал. Трапляється, що ЗМІ щось надрукує, а потім випливе брехня. Так, ЗМІ можуть потім щось виправити чи дати спростування, але, все одно їм репутаційно це коштуватиме дуже дорого. Взагалі, дуже багато залежить від того, хто пише, про кого пише й що саме пише.

З мого особистого досвіду, досвіду моїх клієнтів, колег та друзів, я скажу так: коли журналісти звертаються за коментарем або уточненням інформації – їм завжди потрібно відповідати. Якщо якась інформація не пов’язана із офіційною сферою, державними питаннями, де вже потрібна присутність, наприклад, юристів тощо, то з журналістами треба комунікувати максимально.

Одна з помилок, яку свого часу зробив особисто я – не завжди я йшов із журналістами на контакт. Пам’ятаю, якось до мене звернулися журналісти із досить делікатного питання, а я утримався й зреагував вже трохи згодом. Тому, коли до Вас звертається журналіст і каже, що планує писати про Вас статтю чи йому цікава певна тема, пов’язана із Вами, то у переважній більшості випадків потрібно йти на контакт. Це підтверджено практикою. Люди, які мають класних піарників (це, до речі, в США дуже дорого коштує), можуть контактувати з медіа через них. Але, якщо людина сама відносно писемна, має можливість з кимось із фахівців порадитися, якщо це треба, то з журналістами їй набагато вигідніше йти на контакт, аніж мовчати та уникати чогось. Єдиний негатив тут у тому, що тільки-но людина реагує на певну тему, то вона дає більше легітимності підсумковій статті на цю тему. Якщо стаття слабка, а автор її – ніхто та звати його ніяк, тут треба вже дивитися по ситуації.

Є окремі випадки, коли пишуть просто дику маячню, що буде для Вас низько на неї взагалі реагувати. Але, якщо це – не маячня, якщо пише не якийсь «лівий» блогер чи якийсь незрозумілий автор відверті дурниці, то треба реагувати обов’язково.

Якщо щось неправильне написано, потрібно робити чітке коригування. Якщо Ваші відповіді раптом не повні чи не усі, якщо розмитий контекст, то потрібно реагувати та коригувати таку публікацію. Я вже не раз розповідав про те, як в США важко позиватися до суду на журналістів. Але, у нас можна вимагати коригування. Можна зробити так, як одного разу зробив я: на одну із публікацій про мене, яка була цілковитою маячнею, я відповів своєю публікацією. Розмістив я її тоді у, мабуть, найпотужнішому виданні в нашій країні – The Wall Street Journal. Я не збирався себе вихваляти, на когось чи на щось скаржитися. Я просто хотів логічно пояснити, що те, що написано було про мене – повне безглуздя та відверта брехня.

Часто про мене писали без доказів, багато чого було «притягнуто за вуха». Були свого часу люди, які писали усе, аби вхопити сенсацію: про якісь нібито мої незрозумілі справи з одним із губернаторів США, про якісь нібито мої контакти з Манафортом і таке інше. Досвідчені серйозні журналісти, з якими я тоді зустрічався та обговорював ці публікації, не знаходили в них ані історії питання, ані доказів, ані стандартів, ані фактів. Все базувалося або на якихось припущеннях авторів, або на якихось особистих висновках тих горе-журналістів, а доказів не наводилось взагалі.

Я якось вже розповідав про деяких із таких «журналістів», про звіт McClatchy, про окремі явно проплачені публікації. Писали усіляке про мене свого часу і такий собі Кевін Холл, і така собі Анжела Харт. Як приклад.

Кілька слів хочу сказати про цю Харт. Її стаття, де я згадувався, з’явилася влітку 2018-го року. Я потім залучив до розслідування дуже респектабельну компанію. Ця Харт була у дикій паніці. В результаті вона сказала, що свою ж статтю вона не писала. Абсурд! Адже, там стоїть її ім’я, то була її стаття. Отак вона намагалася тоді відмазатись. У тій її статті було порушено усі правила журналістики. Припускаю, що редактори просто отримали гроші за цю публікацію й просто поставили туди її ім’я, як автора. Отакі в нас ситуації трапляються.

Так, в нас у ЗМІ є мерзотники. Не журналісти, а саме низькопробні безхребетні писаки. Ті, хто потім тікає й ховається від того, про кого вони написали…

Якщо звинувачення дуже чітке й це – чиста неправда, то, я думаю, ефективніше фокусуватиметься на своїй правоті та доводитиме фактами, що такого не було і це все – наклеп. Якщо ж це просто якесь каламутне обливання брудом, без чітких фактів, а лише якісь припущення без аргументів, то треба привселюдно показати, що журналіст погано зробив свою роботу: не зв’язався з тим, про кого він пише, не уточнив деталі, не прояснив для себе ситуацію, нічого не перевірив.

Якщо Вас хочуть зачепити і просто налити на Вас бруду, то, як зазвичай, вишукують що завгодно. Пишуть таке, що на жодну голову не налазить. Все це від того, що деякі «журналісти» – просто не дуже розумні люди й пишуть про те, про що гадки не мають, не обтяжуючи себе бажанням зв’язатися із фігурантами їхніх публікацій.

Як боротися, коли Вас обмовили? Судиться в США – дуже важко. По-перше, Ви ніби даєте друге життя будь-якій статті. По-друге, сам процес дуже витратний фінансово. Він – дико коштовний. Воювати щодо якоїсь статті в США – це може легко коштувати Вам 2 або 3 мільйони доларів (а може й у 10 разів більше, залежно від того, хто написав, що написав і куди саме). Судитись в нас – це для дуже заможних людей. По-третє, карти не на Вашій стороні, як публічної фігури (навіть якщо Ви багато у чому маєте рацію). По-четверте, довести, що хтось написав про Вас щось спеціально, навмисне бажаючи завдати шкоди Вашій репутації – вкрай складно. Журналіст може сказати, мовляв, він не знав подробиць, його не правильно інформували, заплутали спеціально тощо. Бо ж документально (!) довести, що автор знав правду, а брехню написав навмисне, або знайти документ, що йому заплатили за його брехню – майже нереально.

Не в усіх, як це в мене, наприклад, є можливість дописувати у Newsweek, WSJ або USA Today. Не кожен має можливість та вміння писати. Але й мовчати – не вихід. Потрібно тоді знаходити людей – гарних піарників, консультантів, які допоможуть не опинитися у тіні, аби через Ваше мовчання на Вас не повісили усілякі небилиці чи ситуації, яких ніколи не було й бути не могло.

Ховатися від ЗМІ – не вихід. Ховаються ті, хто нічого не може сказати або ж їм немає чого сказати взагалі. А якщо сказати нічого, то це – перша й найяскравіша ознака того, що людина відчуває свою невпевненість або провину за те, що сталося.