Яку війну ми ведемо?

Вже кілька днів поспіль ЗМІ та соціальні мережі обговорюють публічний запит нардепа Мар’яни Безуглой до главкома ЗСУ Валерія Залужного щодо наявності в останнього плану. Якого плану, виходячи з допису нардепу, не дуже зрозуміло, сподіваюсь це не евфемізм до визначення немедичного канабісу, але сама поява подібного публічного запиту, попри його політичну вмотивованість, ставить більш загальне питання про політичну відповідальність за те, що зараз відбувається. А це питання, у свою чергу, потребує чіткого визначення ситуації в який ми знаходимось.

Так, переважна більшість може сприйняти це питання як безглузде, бо «всім зрозуміло», що зараз йде війна. Так, йде. Проте війна йде вже десятий рік поспіль. І до цього часу, попри наявність п.19 ст.106 Конституції України, юридичного статусу саме війни вона так і не отримала. А перший та єдиний за ці роки (з 2014 рочинаючи) законопроект «Про стан війни» як з’явився в лютому 2022 і парламенті так і десь зник ще до квітня 2022 і лише кеш гугла про нього пам’ятає…

Проте навіть визнання війни війною не сильно прояснить ситуацію, бо… ВІЙНИ БУВАЮТЬ РІЗНИМИ! І залежно від того, до якого типу та виду можна класифікувати поточну війну варто й обирати стратегію перемоги.

Сунь Цзи у своєму «Мистецтві війни» писав: «Одержати сто перемог у ста битвах – це не вершина переваги. Підпорядкувати армію ворога НЕ борючись – ось справжня вершина переваги. Тому вище прездійсненя війни – зруйнувати плани ворога; потім – зруйнувати його союзи; потім – напасти на його армію; і саме останнє – напасти на його укріплені міста».

Для руйнації планів ворога й потрібно знати тип та вид війни, яка ведеться. Проблема полягає в тому, що якоїсь єдиновірної класифікації війн немає і кожна з війн може містити декілька складових різних типів одночасно. Тож варто вивчати різні класифікації, щоб будувати найбільш адекватну стратегію власної перемогу. Наприклад, фон Клаузевіц вважав, що всі війни мають винятково політичну природу і «війна є продовження політики іншими засобами». Енгельс навпаки, наполягав на тому, що всі війни мають економічне підґрунтя. Хангтінгтону вдавалось, що базою для війн є розбіжності в культурі країн, а Фрейд був впевнений в тому, що всі війни мають біологічну природу та притаманні людству іманентно.

Більш сучасні класифікації, наприклад Арона (2000 р.) поділяють війни на державницької та соціальної природи. Серед державницьких розрізняють міждержавні, наддержавні та імперськи. Серед соціальних – оборонні (для самозахисту), помстливі (за реальну чи уявну образу), ресурсні (за території, рабів, корисні копалини тощо), змагальні або аристократичні (коли елітам нема чого робити, як вимірювати в кого, суто за Фрейдом, «довший, товстіший та твердіший»/«глибша/ширша та м’якіша» тощо).

За соціально-політичним змістом виділяють війни прогресивні та реакційні. Хоча що є прогресом у суспільних відносинах, важко сказати, бо універсальні критерії вимірювання неможливо підібрати. Проте пропаганді власної «прогресивності» агресора та «реакційності» жертви агресії це не заважає, рівною мірою як і навпаки.

За тривалістю та перебігом війни розподіляються на швидкоплинні (блітцкріг) та затяжні (позиційна війна). За масштабом, зазвичай розділяють на: світові, регіональні, локальні. За кількістю сторін – двосторонні та багатосторонні. За ресурсною спроможністю (на початок бойових дій) розрізняють війни: сильного проти слабого, сильного проти сильного, слабого проти слабого. Також є класифікації побудовані на домінування певного типу озброєнь, які використовуються з усіх сторін і є визначальними у бойових діях.

І, нарешті, війни ділять на справедливі та несправедливі, де за критерій істинності норвезький філософ Хенрік Сісе пропонує орієнтуватись на цінність людського життя і нібито «справедливі війни» відбуваються за те, що цю цінність зберегти. Це ж очевидна дурня, скажете ви і… будете праві. Так, це дурня. Проте дурість філософів ніц не говорить про те, що їх концепції не можна використовувати в реальній війні як базу для пропаганди та ІПСО. І гучніше за всіх галасує про «справедливість війни» той, хто є агресором. Привід може бути різний, починаючи від «пріоритетного права однієї нації на володорювання над іншими» до «захисту руцького миру по всьому світу».

І все вищеозначене розмаїття варто аналізувати для того, щоб адекватно та ефективно протидіяти планам ворога. Бо його війна і розуміння її типу відрізняється від нашого, а стратегію перемоги будувати лише з урахуванням одного фактору неможливо. Це все одно як планувати ведення бою без даних розвідки.

Ми поступово втягуємось у затяжну війну. І питання адекватної стратегії стає все більш важливим, бо як зазначав вже згадуваний Сунь Цзи: «Армія любить перемагати і не любить затяжної війни. Тому, полководець, що розуміє війну, є господарем доль людей, хранителем безпеки держави»