Трамп готує підґрунтя для зняття санкцій з росії

Заяви про те, що в Білому домі не чекали різкого зростання цін на нафту після початку операції проти Ірану, більше схожі на антикризову комунікацію, ніж на реальне нерозуміння наслідків. І тут важливо дивитися не лише на слова, а й на дії.

А дії адміністрації Трампа після початку цієї війни показові. Ми бачимо початок зняття санкцій з росії щодо нафти. Це пояснюється як тимчасовий крок: мовляв, на місяць продамо ту нафту, яка вже і так перебуває в морі, нічого страшного, багато на цьому не зароблять. Але сам факт такого рішення — це вже прецедент. А прецедент, який пройшов без серйозних наслідків, дуже швидко може стати практикою. Саме тому є підстави очікувати, що за місяць усе це може перейти в уже планомірне скасування санкцій із росії.

Усе це добре вкладається в загальну логіку. Скориставшись різким зростанням цін на нафту, адміністрація Трампа починає просувати скасування санкцій з росії та відновлення зв’язків із нею. І прикриття для цього надзвичайно зручне: мовляв, ідеться не про симпатії до путіна і не про небажання завершувати війну в Україні, а про необхідність рятувати світову економіку на тлі зростання цін на нафту.

Це не лише внутрішні українські припущення. Подібна логіка прямо відображена й у публікаціях західних медіа. Зокрема, Politico цього тижня достатньо чітко писало, що адміністрація Трампа прагне перезавантажити відносини з росією, щоб використати це як аргумент у майбутніх переговорах із Китаєм.

Якщо подивитися ширше, то ця схема вибудовується вже не перший місяць. Трамп готувався до нової зустрічі з Китаєм, збираючи для себе аргументи. Венесуела — це певною мірою удар по Китаю. Іран — теж. А додатково до цього ще й спроба перезавантажити відносини з путіним.

Підхід Трампа тут виглядає максимально простим і цинічним. Йому байдуже, якими саме методами досягати мети. У Венесуелі може залишатися будь-який режим, головне — щоб нафта йшла не Китаю. В Ірані теж може бути що завгодно, аби тільки не постачали нафту Китаю. У випадку з росією логіка так само прагматична: хай там сидить путін, хай навіть йому фактично віддадуть Україну, — головне, щоб вийшло вибудувати нові відносини, які можна буде використати в торзі з Китаєм.

Саме тому все це справляє враження не хаотичної кризи, а доволі планомірного процесу. Із цього випливає ще одна важлива річ. Для України це означає подальший тиск у бік примусу до миру. Відповідна робота вже ведеться. Уже звучать заяви, що через Україну у США нібито не вистачає зброї, що все було віддано нам, що саме це створює проблеми. Хоча логіка цих заяв вкрай сумнівна. Важко зрозуміти, як саме Bradley чи 155-міліметрові боєприпаси мали б вирішувати ті задачі, про які зараз говорять у контексті Близького Сходу. Але це вже не головне. Головне, що формується потрібний інформаційний фон.