Гарантії безпеки замість членства в НАТО? Ризики саміту Альянсу у Вільнюсі

На цьому тижні великого резонансу наробив матеріал в The Wall Street Journal про те, що з Києвом на полях саміту НАТО у Вільнюсі в липні країни- ключові члени альянсу планують підписати договір гарантій безпеки. Нібито цей документ готується на основі представленого у вересні минулого року Kyiv Security Compact. Основний меседж – обговорюється ізраїльська модель співробітництва, схожа з тією, що діє між Єрусалимом і Вашингтоном.

Нібито договір має забезпечити підтримку України до вступу в альянс. Звучить непогано, але окремі деталі та нюанси викликають стурбованість.

KSC задумувався авторами – т.зв. «групою Єрмака-Расмуссена» – як рамковий документ для подальшої розробки низки двосторонніх зобов’язуючих міжнародних угод, що гарантували б можливість України на ефективну самооборону. Такі гарантії потрібні саме на проміжок часу до повноправного приєднання нашої держави до альянсу.

Ізраїльська модель, натомість, не передбачає кінцевої мети приєднання до оборонного блоку. Аналогічні позиції викладались і в матеріалі американських журналістів, що відповідний безпековий документ не прописує майбутнє приєднання України до НАТО, хоча і не виключатиме такої можливості.

Як на мене, це дипломатична пастка по аналогії з Угодою про асоціацію з ЄС. Так, сьогодні ми є офіційно кандидатом в члени Євросоюзу. Водночас це результат безпрецедентного героїзму українського народу протидії російському агресору. Ми фактично втратили десять років з часу парафування відповідної Угоди, з якої у «футбольний» 2012 рік було викреслено будь-які згадки про наше майбутнє членство.

Ізраїльська модель не принесла до відповідної країни миру, вона не стала превентивними гарантіями безпеки. Лише у ХХІ сторіччі Ізраїль брав участь у п’яти військових конфліктах, його територія обстрілюється ракетами і є постійною мішенню для терористичних організацій. Завдання ж України – зняти екзистенційну загрозу, що йде від ядерної держави з фашистським режимом. Інші ввідні – інші потреби.

Також присутні ризики вихолощення майбутніх текстів договорів безпеки. Зокрема, можна згадати будапештський прецедент, коли замість реальних гарантій ми отримали «запевнення» (в оригіналі «Assurances»). Повторення подібних граблів потрібно уникнути за будь-яку ціну.

Сьогодні нашим окремим партнерам не подобається швидкість, яку взяв офіційний Київ у напрямку євроатлантичної інтеграції. Такий темп є вимушеним Він продиктований путінським божевіллям та запрограмований нещодавніми подіями довкола Фінляндії та Швеції. Якщо раніше можна було апелювати до необхідності отримання ПДЧ, то зараз така перепона знята. По-суті, єдина реальна вимога – це стаття 10 Вашингтонського договору, що вимагає від української дипломатії працювати над політичною згодою всіх країн-членів НАТО.

Найперше завдання для нашого зовнішнього крила і друзів – протидіяти спробам саме замінити і заговорити питання вступу України в альянс темою гарантій безпеки. Ці треки повинні реалізовуватись синхронно та в комплексі.

Таким чином, юридично зобов’язуючі гарантії безпеки Україні мають йти в пакеті з окресленням конкретної дорожньої карти про вступ нашої країни в альянс. Якщо зараз можна погодитись, що безпосередньо вступ в НАТО є передчасним, то конкретні рамки нашого спільного шляху до подальшої інтеграції з кінцевим приєднанням мають бути окреслені. Час декларативної політики «відкритих дверей» давно минув.