Суспільство бар’єрів: чому інклюзивність так повільно впроваджується в Україні?

За два роки війни ситуація з доступністю гуманітарної сфери для людей з інвалідністю покращилася всього на 2 пункти і оцінюється у 2,6 балів за 5-ти бальною шкалою.  Такі дані оприлюднили в рамках  муніципального щорічного дослідження якості життя у великих містах України. Чому люди не бачать позитивних зрушень у запровадженні безба’рєрного простору в Україні давайте розберемось в матеріалі.

Безбар’єрність у ЗМІ або стратегія і цифри

Днями відвідав Конференцію з демократичного врядування 2024. Захід мене цікавив передусім через те, що на ньому мали порушувати питання впровадження інклюзивності в наших громадах. І чесно кажучи, побачивши результати опитування якості життя у великих містах, я був шокований. Дослідження проводила соціологічна група Рейтинг на замовлення Міжнародного республіканського інституту. Це доволі поважні інституції, тож навряд чи є підстави сумніватись в його об’єктивності.

Те, що за два роки війни ситуація з доступністю гуманітарної сфери людям з інвалідністю покращилась всього на 2 пункти  (з 2,3 до 2.6 балів за 5-тибальною шкалою) це доволі сумний діагноз. Причому, порівняно з минулим роком, люди не помітили взагалі ніяких змін.

Лише за перші 10 місяців повномасштабної війни кількість реєстрації людей з інвалідністю зросла в 3.5 рази порівняно з аналогічним періодом до великої війни. Тож мотивації впроваджувати безбар’єрність у всі сфери життя предостатньо. Тим більше, що кількість людей з інвалідністю, на жаль, і надалі збільшуватиметься.  Військові отримують поранення на фронті з величезною кількістю ампутацій, а цивільні дуже часто підриваються на мінах чи потрапляють під обстріли. Питання безбар’єрності з кожним днем стає все затребуванішим.

Влада дійсно багато говорить про створення безбар’єрного простору. Принаймні я регулярно бачу в соцмережах звіти про інклюзивні заходи. У нас прийняли Національну Стратегію до 2030 року. Діє Рада безбар’єрності. На  рівні регіонів та міст розробляють цільові програми, які мають забезпечити практичне втілення принципів безбар’єрності. План заходів на 2023–2024 роки передбачає 472 заходи з безбар’єрності, які стосуються соціальної, освітньої, економічної, цифрової, громадянської та фізичної безбар’єрності. До їх виконання залучено  аж 20 міністерств. Є програма співпраці з ООН для прискорення впровадження принципів безбар’єрності.

Якщо подивитись звіти чиновників, то може скластись враження, що вони тільки й турбуються про інклюзію. Але реальність трохи відрізняється від публікацій у ЗМІ.  От посудіть самі, ви помітили збільшення людей на інвалідних візках на звичайних вулицях? Я ні. А це  якраз яскравий показник того, що бар’єри на кожному кроці досі заганять людей в 4 стіни їхніх осель.

3 стовпи безбар’єрності

Для комфортного перебування людей з особливими потребами в соціумі потрібно 3 основні складові.

По-перше, безбар’єрність громадських просторів –  а це відсутність загороджень, низькі бордюри, пандуси та підйомники, доріжки для незрячих, звукові маячки. Центральні площі в переважній більшості зараз під час реконструкцій враховують ці моменти. Але суть безбар’єрності в тому, що вона має охоплювати не тільки середмістя, але й околиці, спальні райони. А тут віз і нині там. До того ж подекуди переоблаштування роблять просто для галочки, без аналізу практичного застосування.

Я не рідко бачу пандуси збудовані під таким гострим кутом, що самостійно по них спуститись чи піднятись людині на візку просто нереально. А бувають випадки, коли пандус  нібито є і все добре, але візок не проходить у двері, вони просто завузькі.

Багато питань залишається  до житлового фонду. І якщо з радянською забудовою все зрозуміло, в Союзі ж «інвалідів не було». Будинки спеціально будували так, щоб ветерани Другої світової не мозолили нікому очі своїм «неестетичним» виглядом і сиділи вдома або в спеціальних пансіонатах. Переоблаштовувати такі будинки починають лише за запитами від мешканців. І то, це може тривати роками. Та значно гірше виглядають ситуації в нових будинках, яким буквально по кілька років, коли   бровки не опущені, є  безліч різних порогів. Коли я бачу такі речі, у мене одразу виникає запитання: це ж явне порушення –  як горе-забудовники отримали сертифікати на введення в експлуатацію?

По-друге, доступність громадського транспорту. Органи місцевого самоврядування в різних містах останнім часом намагаються закуповувати транспорт пристосований до потреб різних людей. Але його все ще недостатньо і досі лишається проблемою, що не завжди його можна використати за призначенням.  Розкажу доволі частий приклад проблеми. Низькопідлоговий автобус зупиняється десь за метр від тротуару.  Бо сніг випав чи  машини припарковані не як належить, чи просто водію лінь вчитися під’їжджати під сам тротуар. І виходить ситуація, щоб людині на візку потрапити в цей автобус їй потрібно подолати бордюр і з’їхати на проїжджу частину, а потім знову піднятися на таку ж висоту власне у сам автобус.

І третє, надзвичайно важливе з психологічної точки зору, толерантність і вміння людей спілкуватись та перебувати поряд з людьми із певними  обмеженнями. Зараз випускається достатньо багато довідників, інфографік – які буквально розжовують як правильно реагувати. Але важливо, щоб люди хотіли вдосконалюватись і вчитися коректно себе вести.

40 років на безбар’єрність

Давайте розглянемо проблеми безбар’єрності на прикладі конкретного міста – Києва. Я не готовий братися говорити, що тут ситуація найкраща чи навпаки найгірша, просто я тут живу і бачу ситуацію на власні очі. Зараз у місті за різними оцінками проживає від 2,9 до 3,7 млн людей.  З них 170 тисяч – це люди з інвалідністю. А ще 570 тисяч пенсіонерів. Багатьом літнім людям, навіть якщо вони офіційно не мають інвалідності,часто важко навіть прості дії  зробити – дійти до аптеки чи магазину, піднятись сходами поліклініки, оплатити комунальні послуги. Вони теж належать до маломобільних людей.  І давайте на забувати, що певна частина наших захисників, які зараз боронять нашу свободу на фронті, на жаль, повернуться звідти з проблемами зі здоров’ям. До повномасштабної війни у Києві жили 32 тисячі учасників бойових дій – з них 5% мали інвалідність. Зараз на фронті Україну захищає понад 100 тисяч киян. Тож місто має готувати інфраструктуру, для того, щоб людям які отримають інвалідність було максимально комфортно в ньому жити.

На  багатьох пішохідних переходах тротуари справді понижаються. Принаймні, я це бачу, в районі де живу. Але цього явно недостатньо. Знайшов нещодавно цікаву статистику громадської організації “Пасажири Києва”. За їх даними 250 понижень бордюрів, які передбачає проєкт міської цільової програми розвитку транспортної інфраструктури  на 2024-25 роки, це лише 4,7% від потреби. Тож якщо такі темпи зберігатимуться, то всі переходи стануть безбар’єрними «всього» через 40 років.

Ні кнута, ні пряника?

Ми можемо приймати безліч стратегій і планів дій, можемо писати підручники і проводити семінари та поки розбудова безбар’єрного простору не стане обовя’зковою, а не рекомендованою, це кардинально ситуацію не змінить. Ви можете уявити ситуацію, щоб в розвинених європейських країнах, скажімо, відкрилося кафе і воно було неінклюзивне? Щоб там у  приміщенні були усі високі столики чи не було інклюзивного туалету? Я наприклад ні. Бо в європейських країнах працює жорстка регуляція. За порушення встановлених правил бізнес карається величезними штрафами, а то й позбавленням ліцензії.  І така регуляція дійсно працює.

У нас же, по суті, немає  жодних покарань за не впровадження принципів безбар’єрності. Так певний контроль є для адміністративних будівель, частини сфери обслуговування. Але ми зможемо досягнути дійсно безбар’єрного суспільства, якщо його принципи будуть обов’язкові для абсолютно усіх сфер життя – починаючи від зоомагазинів і закінчуючи театрами та філармоніями. З однієї сторони потрібні стимули, щоб бізнес швидше переходив на інклюзивність простору і послуг, з іншої сторони має бути жорсткий контроль.

Бар’єри у свідомості

Я знаю гарні приклади популяризації безбар’єрності. Скажімо, культурно-соціальний київський «Кураж» з його інклюзивними активностями. На таких заходах люди з протезами, на інвалідних візках дійсно можуть перестати відчувати себе «чужими». Але повторюся знову цього не достатньо.

Просування ідеї безбар’єрності, на жаль,  поки не отримує масового відгуку в суспільстві. І досі залишається прерогативою самих маломобільних людей, їх родичів та небайдужих активістів. Ось простий приклад. У столиці вирішили добитися облаштування металевих пандусів у приміщенні Київського фунікулеру. Це той транспорт, який зміг би  з’єднати піші маршрути верхнім і нижнім Києвом. Для цього активісти зареєстрували на сайті Київради петицію. Це зробили ще 11 березня цього року, за майже 3 місяці петицію підписали  1730 осіб з шести тисяч необхідних, щоб її хоча б розглянули чиновники.

Я вирішив написати цей блог, щоб люди, які мене читають задумались – а що вони можуть зробити для того, щоб ми дійсно ставали доступним суспільством. Ні програм влади, ні приватних ініціатив не буде достатньо поки ми всі не усвідомимо, що нам потрібні зміни. Трансформація простору можлива лише з трансформацією свідомості й долучатися до цього процесу має кожен.