Уряд національної єдності не отримає політичну легітимізацію

Ідея створення в Україні уряду національної єдності, навіть якщо вона буде втілена у життя, не виправдає себе. Чому? Наведу кілька аргументів.

По-перше, уряд формується парламентом. Навряд чи у когось є сумніви щодо низького рівня довіри у суспільства до чинної Верховної Ради. Легітимність уряду національної єдності у значній мірі буде похідною від легітимності діючого парламенту, яка відверто кульгає.

По-друге, уряд національної єдності має формуватися політично. Іншими словами – консолідовано усіма парламентськими партіями. Зважаючи на рейтинги партій, які зараз засідають у Верховній Раді, ми розуміємо, що 75% громадян України не будуть підтримувати такий уряд. Фактично це буде уряд національної єдності 25% громадян, а більшість нації не буде сприймати такий уряд. Неможливо сформувати уряди національної єдності з лідерів антирейтингу і розраховувати на його підтримку суспільством.  

По-третє, повинно бути розуміння, під які завдання буде сформовано такий уряд. З цим є проблеми. За винятком кількох напрямків – ІТ-сектору і оборонки, управлінська еліта не спроможна мислити стратегічними горизонтами.

По-четверте, навіть якщо відійти від концепції формування уряду коаліцією партій та спробувати створити технократичний уряд, навряд чи щось вийде. Думаю, більшість із нас назвуть 2-3 людини, які могли би зайняти ту чи іншу міністерську посаду. Але чи погодяться вони? Звісно, що ні. Такі люди розуміють, що система забюрократизована і зарегульована. Вони розуміють, що 90% часу їм доведеться витрачати на боротьбу з вітряками, тупість і неспроможність системи щось зробити. А решту 10% часу – на отримання політичного мандату, бо очевидно, що Офіс президента не дасть їм повну свободу дій. Навіщо їм йти туди, де вони будуть від’ємно ефективними, а на виході їм ще й доведеться забрати із собою весь негатив. Тому складно уявити, що у нинішніх умовах в Україні можливо сформувати технократичний уряд національної єдності.

Який тоді вихід із ситуації? Зеленський міг би сформувати консультативну раду з лідерів суспільних думок, моральних авторитетів та експертів. До такої ради могли б ввійти волонтери, представники релігійних спільнот, корінних народів, медіа, тощо. Раз на кілька місяців президент разом з урядовцями і парламентарями міг би збирати таку раду, щоб вислухати громадськість. Таким чином, у президента з’явилася б можливість отримати достовірну інформацію, розділити відповідальність з парламентом, нарізати завдання уряду, а заодно отримати додаткову легітимацію, єдність та канали комунікації із суспільством.

Щоправда, є одна проблема. Такий підхід передбачає відмову від моделі управління країною 6-ма менеджерами, що навряд чи готовий зробити президент. На прес-конференції Зеленський заявив, що не може звільнити членів своєї команди, яка складається з 5-6 менеджерів. Президент розуміє, що частина з цих людей не на своєму місці і їх варто було б прибрати. Водночас Зеленський озвучує свою моральну дилему про неспроможність прибрати їх, бо посипиться процес управління. Тобто він апріорі не розглядає можливість передати управління державним інституціям. Фактично президент на конференції визнав, що є заручником обставин, в яких намагається балансувати. При цьому Зеленський не продемонстрував готовності ухвалити перпендикулярні рішення, щоб вийти за межі сформованої управлінської моделі. А тому не варто очікувати змін у підходах влади до процесів управління.