Росія не хоче зупиняти війну, тому висуває неприйнятні умови

Росіяни не хочуть замороження війни. Вони хочуть того, що самі називають «вирішенням корінних причин конфлікту», «первопричин», і, відповідно, остаточного врегулювання. А остаточне врегулювання в їхньому розумінні — це дуже проста річ: щоб Україна юридично відмовилася від окупованих територій, взяла на себе зобов’язання щодо нейтралітету і ще цілу купу подібних речей.

Росіяни чудово розуміють, що їхній головний аргумент — це продовження бойових дій. Поки триває війна, у них є чим тиснути. Щойно бойові дії припиняються — аргумент зникає. Саме тому вони й формулюють свою позицію так: ви спочатку на все погоджуєтесь, а вже потім — припинення вогню. І це принципово не збігається з позицією України, яку вона неодноразово озвучувала раніше.

Усі розмови про вільні економічні зони, демілітаризовані зони і так далі більше нагадують інформаційний шум. Тому що у росіян ніколи не було жодних реальних пропозицій ні про демілітаризовані зони, ні про економічні компроміси. І навіть натяку на те, що вони готові на таке погоджуватися, не було.

От Алабуга, наприклад, «вільна економічна зона» — це їхні внутрішні справи. Це юридична фікція, яка потрібна їм для обґрунтування масового військового виробництва. Їхні внутрішні паперові конструкції. До реальних переговорів це не має жодного стосунку. Тому вся ця тема з’явилася нізвідки і, я думаю, так само нізвідки й зникне — десь за тиждень-два.

Але при цьому очевидно, що Україна через ці розмови намагається виграти час. От що зараз відбувається по суті. Недарма ж у Трампа вже звучать заяви, що йому набридли розмови заради розмов, мовляв, давайте швидше все підписувати, бажано до Різдва. Але насправді Україна якраз цим і займається — веде розмови. І робить це з цілком зрозумілою метою: не рвати відносини зі Сполученими Штатами і водночас не виконувати всі забаганки особисто Трампа.

Якщо говорити про розрахунок, то початковий план, узгоджений між Віткоффом, Кушнером і росіянами, був доволі прямолінійний. Це мала бути бліц-атака. Швидкий тиск, використання внутрішньополітичної кризи в Україні, спроба швидко все протиснути і нав’язати, поки не з’явиться організований опір.
Але їм трохи завадило те, що хтось злив ці плани в медіа ще до того, як вони з’явилися офіційно. Ті самі 28 пунктів стали відомими заздалегідь. Фактично хтось свідомо пішов на те, щоб зірвати цей дипломатичний бліцкриг. У результаті все це перейшло в позиційну дипломатичну війну, яку ми зараз і спостерігаємо.

Сенс цієї дипломатичної війни для України полягає в одному: знайти максимальну кількість союзників і мобілізувати їх — у Європі, у Сполучених Штатах, усюди, де це можливо. Підтягнути всіх, хто може посилити проукраїнську позицію, і спробувати скоригувати курс Трампа.

Розрахунок тут завжди один і той самий: якщо на Трампа тиснути достатньо сильно, він відступає. Але для цього потрібно тиснути системно. Потрібно мобілізувати всі можливі ресурси — лобістські, політичні, будь-які. І для цього доводиться підігрувати Трампу. Але так чи інакше це працює як інструмент затягування часу.

Важко сказати, чи дасть це результат. Трамп усе прекрасно розуміє. Тиск зараз лише посилюється. Але всі ці заяви, витоки і коментарі — це дипломатичний пінг-понг. Дипломатичні ігри, в яких маніпулюють усі. Без винятку. У тому числі й Україна. Але іншого вибору у нас просто немає.