Кіссінджер і всі-всі-всі

Нещодавно колишній державний секретар США Генрі Кіссінджер дав велике інтерв’ю The Economist. У якому, серед іншого, підтримав вступ Україну до НАТО. Здавалося б, цілком прийнятна та адекватна позиція (особливо враховуючи еволюцію поглядів Кіссінджера, який ще донедавна був противником членства нашої країни в Альянсі), яку варто обговорити та підтримати на всіх рівнях. Проте є один нюанс, який робить цю пропозицію – у контексті тональності та суті заяви – вже не настільки привабливою. 

Диявол криється в деталях

Передусім зазначимо, що попри свій вік (27 травня ювілей – сто років) та багаторічну формальну відстороненість від влади, Генрі Кіссінджер залишається впливовим публічним інтелектуалом, експертом-міжнародником, до думки якого прислухаються. Причому мова йде не лише про представників влади у різних країнах світу (до речі, не лише демократичних), але й громадянського суспільства в цілому. І окремо – його експертної частини. Остання взагалі вкрай важлива, оскільки на Заході експерти беруть безпосередню участь у виробленні публічної політики на всіх рівнях, а їх позиція з тих чи інших питань часто є визначальною для влади під час прийняття політико-управлінських рішень. Крім того, експерти фактично визначають ставлення громадськості до найбільш актуальних питань у сфері як внутрішньої, так і зовнішньої політики. Тож коли у публічній сфері з’являється позиція якогось впливового експерта, а Кіссінджер, безумовно, best of the best, це не просто «думки в голос». Як правило, мова йде актуалізацію поглядів або запитів певної частини політикуму, а також тестування аудиторії на сприйняття тих чи інших меседжів. І у випадку інтерв’ю The Economist саме так і є.

То що заявив Кіссінджер у інтерв’ю? Цитую: «зараз ми озброїли Україну до такого рівня, на якому вона буде найкраще озброєною державою з найменш стратегічно досвідченим керівництвом у Європі. Якщо війна закінчиться так, як це напевне буде – з втратами багатьох здобутків росії, але зі збереженням Севастополя, то ми можемо мати невдоволену росію, але також і невдоволену Україну, тобто рівновагу невдоволення. Тому для безпеки Європи краще мати Україну в НАТО, де вона не зможе приймати національних рішень стосовно територіальних претензій».

Отже, з одного боку, Україна стає членом НАТО. З іншого, росія зберігає контроль над частиною території нашої країни. Згадується конкретно Севастополь (явно в силу певної «символічності» та стратегічного значення міста для росіян), але у західній експертній думці неодноразово говорили про кордони станом на 24 лютого 2022 року (Кіссінджер, до речі, раніше також акцентував на цьому увагу). Водночас через особливості прийняття рішень в Альянсі Україна фактично не зможе підняти питання щодо повернення своїх територій, поки є членом НАТО, що гарантує їй захист від росії у майбутньому. Але без частини своєї території. Виходить своєрідне «замкнуте коло». Головне питання – кому це вигідно?   

Cui prodest

Відповідь на це питання дуже проста: кому завгодно, але точно не Україні. Логіка Кіссінджера зрозуміла – закінчити війну якомога швидше, допомогти росії частково «зберегти обличчя» та зосередитися у майбутньому на протистоянні з Китаєм. І частині американського політикуму ця ідея також до вподоби. Бо її можна подати або продати власним виборцям як безумовну перемогу. У свою чергу теж саме зможе зробити і російська влада, адже збереження під контролем росії Криму (як мінімум) дозволить подавати це як велику перемогу та виконання цілей війни.

А от для нас ця історія абсолютно програшна. Адже Україна, навіть будучи членом НАТО, перетвориться на своєрідний буфер. Тим більше, що реваншистські настрої в росії нікуди не подінуться, а, скоріш за все, тільки посиляться. Крім того, подібний сценарій явно не сприятиме консолідації українського суспільства. І це теж треба враховувати.

Звичайно, поки що все це виглядає як один з варіантів подальшого розвитку подій. Але не слід забувати, що будь-який прогноз у випадку оприлюднення відразу починає впливати на дійсність, трансформувати її певною мірою у відповідності до своїх ключових постулатів. Тож ставитися до таких заяв слід вкрай серйозно. Причому не просто на рівні звичайної критики, а передусім аргументованої дискусії та представлення власних сценаріїв розвитку подій. І не тільки на державному, але й експертному та громадсько-політичному рівні. Тут у нас спостерігається суттєве відставання, яке потрібно надолужувати. Адже науковий та експертний потенціал влада, на жаль, так і не навчилася використовувати. І, судячи з усього, поки не збирається змінювати ситуацію. Бо незалежні та фахові експерти можуть сказати щось таке, що не дуже сподобається. Хоча під час війни подібне ігнорування вітчизняного науково-експертного потенціалу є неприпустимим. То може вже час виправити цю ситуацію?