Соборність українських земель – це спільна мрія українців

Соборність для українців зараз має не менше значення, ніж здобуття Незалежності для багатьох попередніх поколінь нашого народу, коли вони не мали власної країни. Після Перемоги, переконаний – це свято буде одним з найважливіших для держави, а сьогодні пропоную пригадати, в яких умовах відбулося проголошення Української Соборності і як змінювалося значення цієї події в суспільній свідомості.

Трансформація свята

До початку повномасштабного вторгнення росії, українці трохи, дещо, недооцінювали Дня Соборності. Так, по країні проходили різноманітні акції, красиві флешмоби, люди бралися за руки, утворюючи «живі ланцюги». Та все ж ми мало усвідомлювали глибинне значення цього єднання, швидше робили це на інстинктивному рівні, а може і на рівні передчуття.

Наше покоління уже виростало з Незалежністю у крові. Пригадую, як в дитинстві, на уроках географії чи історії, я дивився на обриси нашої карти і завжди думав, яка ж вона красива. Я навіть не про красу наших гір, степів чи річок. Я про красу контурів нашої карти. Сьогодні, коли окупанти відгризли у нас шматки територій – вони болять як надкушені рани. Можливо це лише мої суб’єктивні відчуття, звичайно, що питання не в територіях, як таких, а в тих людях, які опинились в окупації. І той страх, біль, які вони відчувають потрапивши в неволю, болить і нам. Сьогодні ми не виходимо на символічні акції, але ми усі об’єднані  в єдиний незримий «живий ланцюг» – спільними цілями і спільними мріями.  

Єдність як  джерело незламності

Коли ворог планував свій напад, він зробив фатальну помилку, аналізуючи спроможності держави, а не суспільства. Росія думала, що ми легка здобич. Їм вдалось відкусити Крим і Донбас в момент нашої інституційної слабкості, коли після революції країна зіштовхнулася з кризою легітимності влади. Армія була слабка, а люди розгублені. І, закидаючи на наші землі сотні тисяч солдат, і тисячі одиниць бронетехніки – вони думали, що їдуть на парад.

Таку ж недооцінку зробив і Захід. Наші нинішні партнери розуміли глибинні проблеми, які є в управлінні країною – корупція, слабкість державних інституцій, погана комунікація між різними гілками влади. Знали, що нашу армію технологічно просто неможливо порівнювати з можливостями агресора. Саме тому, на захоплення Києва давали кілька тижнів.

Та ми здивували  усіх – і друзів, і ворогів. Здивували своєю єдністю, готовністю забути будь-які протиріччя, які є у нашому суспільстві і спільно опиратись ворогу. Армія не розбіглася перед переважаючими силами противника і почала приймати бій. Сотні тисяч добровольців пішли захищати свою землю, а мільйони стали надійним тилом. Мені здається, що саме в цей момент, побачивши нашу стійкість, згуртованість, самоорганізованість і було прийнято рішення підтримувати Україну. Не на словах, висловлюючи «глибоке засудження», не гуманітарною допомогою голодуючим людям,  а реально підтримувати – грошима, санкціями, які мають двосторонню дію,  зброєю.

Пам’ять, яку не можна стерти

Давайте пригадаємо чому ми святкуємо День Соборності саме 22 січня. Саме цього дня, на Софіївській площі в Києві, відбулося проголошення Акту Злуки. Тоді в єдину державу добровільно об’єдналася західна і східна Україна. І дата була обрана не випадково. Адже на рік раніше, в цей день, було проголошено IV універсал Української Центральної Ради. Якщо говорити простішими словами – тоді вперше була проголошена Незалежність України. І якби молода українська держава, понад 100 років зуміла вистояти – День Незалежності ми б, очевидно, святкували саме цього дня.

На жаль, тоді не склалося. Соборна Україна проіснувала не довго і більшість наших земель були окуповані більшовиками. У тому, що ми не вистояли, є низка причин. Але однією, доволі важливою, можна назвати саме те, що у нас не було потужної міжнародної підтримки. Сьогодні вона є. І це значно посилює наші можливості відстояти свою державу.

У радянські часи пам’ять про, нехай не довгу, та все ж Незалежність, намагалися стерти. Про подію 22 січня 1919 року публічно не згадувалося, однак у пам’яті народу вона залишалася живою. Український народ, який опинився розділений на територіях кількох країн, прагнув до незалежності та об’єднання. Україна інтерпретувалася в суспільно-політичній думці лише як соборна держава.

І з першим же подихом свободи, ми нагадали про це. День Соборності ми почали відзначати ще до проголошення Незалежності. У 1990 році, на честь 71-річниці Акту Злуки, “живий ланцюг” організували від Івано-Франківська до Києва. Це була одна з перших масштабних антирадянських  акцій, що поклали кінець СРСР. Довжина ланцюга перевищувала 770 км, а участь у ньому, за різними оцінками, взяли від 500 тисяч до 3 млн осіб.

Реінтеграція окупованих територій

Як би ворог не намагався, через різні канали, закидати тезу про те, що Україна повинна обміняти «території на мир», вона ніяк не знаходить відгуків у нашому суспільстві.  Нагадаю, у Перемогу  продовжує вірити абсолютна більшість українців (88%).  Про це свідчать результати опитування, проведеного Фондом “Демократичні ініціативи” імені І. Кучеріва спільно з соціологічною службою Центру Разумкова. Значна частина суспільства розуміє, що війна може затягнутися на роки. Але все одно  не готова відмовитися від української землі, яка опинилась в окупації і українців, які там лишилися.

Звичайно, є певні побоювання, щодо того, як буде проходити реінтеграція цих територій після їх повернення. Особливо щодо Криму та Донбасу, які під окупацією уже 10 років. Ворог намагається сіяти думку, що це неможливо, мовляв там уже давно ніхто не чекає Україну і не ідентифікує себе українцями. Але я з цим не згоден.

Давайте подивимось на приклади. Західна і Східна Німеччина були розділенні не одне десятиліття – на їх землях панувала зовсім інша ідеологія. Так, після об’єднання були певні проблеми побутового характеру, але це не завадило Німеччині стати могутньою, монолітною державою. Якщо на територіях живе один народ, то він зуміє знайти спільні точки для порозуміння.

Та і наша власна історія доводить, що окупація не здатна стерти генетичну пам’ять. Радянська окупація тривала 70 років. І скільки б фсбешна агентура не намагалася тиражувати меседжі про західняків і східняків, яким не вжитися разом – це не завадило усім регіонам проголосувати за Незалежність.

Скільки б політтехнологи чи проросійські політики не вкидали в маси тез про «російський Харків» чи «російську Одесу» – це не завадило їм відчайдушно боротися проти агресора.

Ми можемо мати різні політичні погляди, можемо затято боротися на виборах, влаштовувати сварки в соцмережах з найрізноманітніших питань, але ніхто не зможе нас роз’єднати у боротьбі проти спільного ворога. І я переконаний, після Перемоги нам обов’язково вистачить мудрості і терпіння, щоб знайти точки розуміння, щоб об’єднати всі наші землі в єдину, Незалежну, Соборну Україну.