Ознак готовності росії до реального діалогу наразі немає. Але існують чинники, здатні це змінити

Те, що обговорювалося на переговорах у Парижі, можна розглядати як наступну сторінку дипломатичного процесу. Водночас ця сторінка не може бути відкритою без ключової передумови — появи хоча б якоїсь форми припинення вогню, на яку має погодитися росія.

Наразі ж російська сторона вже заявила, що виступає проти розміщення будь-яких сил західноєвропейських країн на території України. У цьому контексті удар «Орешніком» по Львову був ще й демонстрацією для наших європейських партнерів і формою залякування. Демонстрацією того, що росія має таку зброю, яка може вдарити і по західній частині України, де наші партнери планували розмістити свої війська в майбутньому.

Канцлер Німеччини Мерц підтвердив, що домовленості та рамки — це вже друга стадія процесу. Він говорив, що для її досягнення необхідний системний тиск на росію, зокрема посилення санкцій. І лише після таких кроків можна змусити росію сісти за стіл переговорів і піти на певні домовленості.

На сьогодні ознак готовності росії до реального діалогу немає. Натомість у росіян зберігається переконання, що своїх цілей можна досягти шляхом тиску: через створення криз усередині України, зокрема в зимовий період, а також через окремі домовленості з Трампом і його командою. Неодноразово спостерігалося, як після, здавалося б, досягнення певних домовленостей візити до москви або кулуарні перемовини змінювали риторику й тон заяв Трампа.

Це форма ведення переговорів з боку Трампа, який тисне то на одну сторону, то на іншу, не маючи жодної зі сторін, готової поступитися. Але, попри це, ми наразі не бачимо готовності росії сісти за стіл переговорів і не бачимо достатнього тиску, який би змусив її це зробити. Водночас ознаки того, що певні процеси все ж відбуваються, існують. Ситуація у Венесуелі — це не прямий тиск на росію, але він зменшує її можливості в перспективі. Події в Ірані — це також тиск на росію.

Присутність Кушнера та Віткоффа на переговорах у Парижі я оцінюю як позитивний сигнал. Водночас європейські країни, навіть якщо їх не завжди сприймають як повноцінних суб’єктів, змушені вибудовувати власну роль у переговорному процесі.

З одного боку, Трамп підштовхує Європу брати більшу відповідальність за поствоєнне майбутнє України — фінансову і військову. З іншого боку, саме завдяки позиції окремих європейських лідерів Україні протягом року вдавалося відстоювати свої інтереси у складних перемовинах зі Сполученими Штатами.

Присутність США в безпековому вимірі залишається критично важливою як для України, так і для Європи. Саме тому переговорні процеси дедалі більше зводяться до пошуку формули, яка дозволила б зберегти американську присутність на континенті в прийнятному для США форматі.