Зараз росіяни у переговорах тягнуть час, проте є певний оптимізм щодо завершення війни у 2026 році

Важливо розуміти, що зустріч Трампа та путіна в Анкориджі, а також подальші зустрічі Віткоффа та Кушнера з Дмитрієвим не були запуском переговорного процесу. Це було лише затягування часу.

Росіяни ніколи не заявляли, що ні 20 пунктів, ні 28 пунктів — це їхні пропозиції, хоча ми можемо реконструювати й припустити, що за змістом вони справді відображають російські інтереси. Але формально — жодного прийняття не було.

Тому виникає просте питання: про що взагалі може говорити Україна зі Сполученими Штатами без росії, якщо воює саме росія з Україною? Якщо чесно, мені це невідомо. Те, що сьогодні називають «переговорним процесом», переговорним процесом не є. Це розмови, які ні до чого не ведуть.

Переговорний процес — це шлях до мети, до угоди, до документа. Тут же ні про документ, ні про угоду мова не йде.

Проте, можливо, Сполучені Штати готові надати Україні гарантії безпеки. Це справді непокоїть путіна. Але такі гарантії мають бути проголосовані в Конгресі США. А це вже сумнівно. Якщо вони не проголосовані Конгресом — це не гарантії. Це не частина внутрішнього законодавства Сполучених Штатів.

Саме тому до всіх цих процесів я ставлюся вкрай скептично і не приділяю їм великої уваги. Вони жодним чином не ведуть ані до миру, ані до припинення вогню.

Щодо «рівня стійкості росії», то у 2022 році не врахували дві речі. По-перше, реальні можливості російської економіки. Всі розуміли, що сировинна економіка досить стійка. По-друге — довготерпіння російського народу.

Ця війна є екзистенційною не лише для путіна. Вона екзистенційна для значної частини російських шовіністів — за оцінками «Левада-центру», це близько 70%. Для них знищення України й української державності було надметою. І заради цього вони готові терпіти проблеми з економікою.

Але вже сьогодні можна говорити, що в росії відбувається радикальний поворот у суспільній свідомості. Поступово приходить усвідомлення того, що втрачено понад мільйон людей, цілі не досягнуті, натомість росія втратила Сирію, Близький Схід, Південний Кавказ, Середню Азію, отримала санкції й вилетіла з G8.

Щоб відновити хоча б довоєнний рівень життя, їм потрібні десятки років. Це розуміння поступово доходить навіть до російських націоналістів. Ті, хто у 2022–2023 роках кричав «вперед на Київ», сьогодні говорять, що дарма полізли в Україну.

Саме тому в мене є обережне сподівання на 2026 рік: окрім економічного виснаження, у російську свідомість може прийти усвідомлення марності цієї війни. А коли зникне моральна підтримка, кремлю стане значно важче її продовжувати.