Вільна економічна зона на Донбасі — це концептуально прийнятна ідея можливого компромісу, але не дуже реалістична

Розмовами про референдум Зеленський хоче вирішити ряд проблем. Тому тут видно цілком прагматичну конструкцію із трьох складових.

Перше — це зміщення тиску. Сьогодні основний удар іде персонально по президентові. Логіка проста: всі нібито готові домовлятися, а Зеленський — «гальмує». Це не випадково, це точковий репутаційний удар. І коли відповідь звучить так: «Добре, тоді нехай вирішує суспільство», — відповідальність перестає бути персональною. Це вже не рішення однієї людини, а позиція країни.

І тут важливо розуміти момент з соціологією. Влада чудово бачить цифри. Понад половина громадян готові виходити на протести, якщо умови завершення війни будуть неприйнятними. Це серйозний фактор, який стримує будь-які кулуарні рішення. І саме на це зараз опирається Банкова.

Другий великий блок — тема вільної економічної зони. Це спроба говорити зі США їхньою мовою. Не гаслами, а інтересами. Якщо там немає російських військ — заходьте, інвестуйте, контролюйте. Це подається як продовження Мінеральної угоди. Але ключова умова одна — жодної російської армії на цій території.

Третій момент — затягування часу. І тут не варто себе обманювати. Референдум — це не про завтра. Це місяці підготовки, інфраструктура, ЦВК, процес. Фактично це мінус пів року, протягом якого нічого остаточного не підписується. І для України це виграш часу.

До того ж, у цьому є ще один прихований бонус — безпека. Бо якщо росія в цей період починає масовані удари, вся ця конструкція просто розвалюється. А якщо не починає — значить, маємо паузу, яка працює на нас.

Росіяни у всій цій історії вимагають винесення на референдум територіальні питання. Але тут або маніпуляція, або елементарне незнання Конституції. Стаття 157 прямо забороняє будь-які рішення, що порушують територіальну цілісність. Навіть через всеукраїнський референдум.

Водночас питання режиму використання територій — демілітаризації, спеціальних економічних форматів — не порушує цілісність держави. І саме тут зміщується фокус: з промосковського на проукраїнський.

На мою думку, це спроба компромісу, який виглядає логічно, але майже нереалістично. Якщо ми говоримо про відвід українських сил — має бути дзеркальність. Відводять обидві сторони. Очевидно, що Росія на це не піде. І саме тому цей варіант навряд чи отримає підтримку США, які вважають поступкою Путіна лише відмову від подальшого наступу.

Але концептуально ця ідея вписується в логіку компромісу: Україна не визнає окупацію, але готова говорити про безпекові формати. Інша справа, що цей варіант не влаштує ні Москву, ні — через це — Вашингтон.