Іранський режим вже приречений

Те, що зараз відбувається на Близькому Сході, — це війна, повноцінна війна. І я б не говорив тут про якусь коротку військову операцію, яка ось-ось завершиться. Ця війна ще не дійшла до свого піку, не вийшла на плато. Вона розгортається, вона в динаміці, і ми зараз бачимо лише один із її етапів.

Протестний потенціал в Ірані нікуди не зник. І є свідчення, що всередині самого іранського сектору безпеки зростають і внутрішні напруження, і суперечності. Водночас режим поки що зберігає контроль. Він розподілений, мозаїчний, як вони самі це називають, але ця система ще працює. І на певний час її ще вистачить.

При цьому для Ірану починається етап складних викликів. Попереду літо, а в Ірані літо традиційно означає проблеми з електроенергією. Проблеми можуть бути і з водою, і з фінансами, і з харчами. І режим у будь-якому випадку виглядає приреченим.

Якщо почнуться внутрішні виступи, якщо знайдуться ті, хто буде готовий іти і захоплювати владу, зовнішня підтримка з повітря, найімовірніше, прийде. Саме тому перше, чого зараз насправді вимагає Іран, — це гарантії довгострокової безпеки. І це дуже схоже на російську логіку. Компенсації, вибачення — усе це другорядне. Головне для них — зобов’язувальні документи щодо безпеки.

Є й ще один важливий вимір — фінансовий. Тут ситуація в чомусь нагадує російсько-українську війну. Виграє не той, хто сильніший у моменті, а той, хто не впаде першим. І от питання зараз саме в цьому: хто впаде першим? Найбільший банк, через який обслуговується іранський сектор безпеки й оборони, фактично банкрут. Вони не знають, чим платити зарплати корпусу вартових Ісламської революції в цьому місяці. Через десять днів у них Навруз, а до Наврузу традиційно виплачують премії. Грошей немає. Уже обмежується видача готівки, блокується доступ до рахунків. І на цьому тлі питання про те, хто буде перекривати Ормузьку протоку, виглядає вже не таким простим.

Але зараз уже можна говорити, що режим в Ірані трансформувався. Те, що було до цієї війни, коли вся система замикалася на одному політичному центрі, більше не існує. Політичного керівництва в старому вигляді вже немає. Корпус фактично перебрав контроль через Моджтабу. У якому він стані — живий, поранений, без ноги чи ні, — навколо цього зараз багато чуток, але це не головне. Головне те, що тепер корпус править безпосередньо, без тієї партійно-релігійної надбудови, яка раніше контролювала кожен військовий підрозділ.

Це не означає, що всередині все монолітно. Навпаки, є свідчення розколу. Частина впливової сім’ї Рафсанджані публічно відмовилася підписувати лист про лояльність. Окремо є ще табір навколо Рухані, Хатамі. Вони не мають такого впливу і таких зв’язків у корпусі, але теж уособлюють частину естеблішменту, яка не хоче йти в цю логіку самопожертви і буде або дистанціюватися, або вести власну гру.