Ресурс часу, духу та мети у війні України з Росією

Одна з методик аудиту наявних ресурсів для здійснення того чи іншого завдання, передбачає їхній поділ на матеріальні та нематеріальні. Матеріальні ресурси у цій війні є цілковито очевидними і описаними: люди, зброя, спорядження, гроші, території,.. навіть – погода.

Щодо нематеріальних тут ситуація є менш однозначною. Наприклад, ресурс часу. Цей тип ресурсу найближчий до матеріального, бо визначається перед усім фізичною і психологічною витривалістю людей, швидкістю прийняття рішень, темпами постачання. Разом із тим час має і нематеріальний вимір. Так званим соціальним часом, зокрема, визначається запас міцності соціально-політичних систем. Швидкість обігу інформації, зміни суспільних настроїв у поколіннях вимагає від політичних систем встигати адаптуватися до нових обставин, інакше на них чекає злам.

Політична система в Україні демонструє феноменальні здатності до такої адаптації. Секрет феномену простий – як унормована, так і неписана частини політичної системи в Україні є похідними від суспільних запитів та потреб. Суспільство є сильним і впевненим будівничим політичної системи. Щоправда «будівництво здійснюється без попереднього проекту».

Політична система у Росії є силоміць накинутою суспільству – розрізненому, слабкому, конфліктному. Самодержавний характер російської держави визначає свавільну силу, як головну «скрєпу» єдності,.. точніше – покори російського суспільства самозваній за сутністю владі. Така система неспроможна встигати за соціальним часом, тому просто намагається його спинити, що є цілковито неможливим, але чого не хоче зрозуміти російська верхівка.

Україна «осідлала час», використовує його у своїх цілях. Росія намагається його загальмувати. Отже час працює на Україну.

Ресурс духу.

З самого цього терміну випливає його нематеріальність. Утім, знову таки умовна, бо  рефлексія духу  неможлива без людини. Менш пафосно цей ресурс можна назвати ресурсом суспільного настрою. Прагнення перемоги у війні з Росією стало частиною соціокультурної норми в Україні. Винятково маргінальні спільноти, як от «вогнища інфекції» у середовищі російської церкви можуть прагнути зворотного. Ще менше носії «руского міра» готові говорити про це вголос.

Важливо, що прагнення перемоги України поділяють практично всі суспільства гуманістичного світу. Матеріальним підтвердженням цього є підтримка України при голосуваннях в ООН. Навіть країни, які є фактичними союзниками Росії, сором’язливо ховають свою позицію за нейтральним позиціонуванням. Бажати перемоги Україні теж є соціокультурною нормою у світі.

І це відбивається на суспільних настроях у Росії. Її суспільство налякане перспективою поразки. Заможна частина – тим, що втратить владу і статки. Біднота – тим, що пошиється у цілковиті злидні. Залишки креативного класу – відповідальністю за співучасть та маргіналізацією на десятиліття наперед. Вже зараз у Росії почався активний пошук винних, на кого можна зіпхнути вину за глобальний злочин цієї війни.

В Україні споглядаємо піднесення духу. У Росії – його занепад.

Ресурс мети. Давнє гасло «Перемога або смерть!» (варіант: «Воля або смерть!») найкращим чином характеризує цілі України у цій війні, які визначаються інтегральною метою Росії, що повсякчас, упродовж більше чотирьохсот років прагне цілковитого знищення України. Ми воюємо без перебільшення за своє життя і свободу. Росіяни – за поневолення з подальшим знищенням України. Наші цілі сильніші, бо відчайдушні. Російські – мертвецькі, бо знищення України рашистам потрібне щоб не було для них прикладу розвиненого гуманістичного інтегрованого у світову цивілізацію суспільства.

Ресурси часу, духу і мети працюють на Україну.