Приречені на злидні: чи реально подолати бідність пенсіонерів

Виживання на рівні з найбіднішими країнами Африки. У  Міжнародний день боротьби зі злиденністю хочу звернути увагу, що понад половина українських пенсіонерів живуть за межею бідності. Чому індексація пенсій не покращує життя літніх людей, чи є в уряду реальний план боротьби з бідністю пенсіонерів та що може зробити кожен з нас, щоб виправити ситуацію давайте спробуємо розібратися у матеріалі.

З чого все почалося

36 років тому, в цей день, на площі Трокадеро в Парижі зібралося понад 100 тисяч волонтерів. Вони прийшли на це місце, бо саме тут в 1948 році була підписана Декларація прав людини. Волонтери переконували, що бідність є порушенням прав людини і суспільство повинно спільними зусиллями добиватися дотримання цих прав.

В той день на площі Трокадеро відкрили пам’ятний камінь, на якому волонтери зобов’язались боротися з бідністю. Через кілька років Генеральна Асамблея ООН проголосила 17 жовтня Міжнародним днем боротьби за ліквідацію убогості та закликала всі держави присвячувати цей день заходам спрямованим на подолання бідності.

Приречені на злидні

Дуже боляче це визнавати, але більшість українців, які вийшли на пенсію, приречені на злидні. І я не перебільшую. Відкрийте сайт Пенсійного фонду і подивіться останню статистику. Більше 5 мільйонів пенсіонерів, а це 51,1%, виживають на виплати менше 4 тисяч грн. При цьому середня виплата складає  3 546 грн або ж менше 94 доларів за нинішнім курсом. За методологією Світового банку, в країнах з рівнем доходу нижче середнього,  межа бідності визначається у 3,2 долари на день. Тобто половина українських пенсіонерів автоматично опиняються за межею бідності.

А ще страшніша цифра, що 29,8% пенсіонерів взагалі отримують пенсію менше 3 тисяч грн. Тобто заледве перетинають показник крайньої бідності, який визначений на рівні 1,9 доларів на день.

Що планує уряд?

Боротися з тотальною пенсійною несправедливістю в Україні обіцяють усі. І дуже давно. Напередодні кожних виборів, навіть місцевих, які не мають відношення до пенсійної системи, чи не всі кандидати заробляють дивіденди якомога влучніше критикуючи  мізерні пенсії. Втім реального механізму як підвищити пенсії, передусім тим пенсіонерам, які вийшли на пенсію на зламі 90-х років – не пропонує ніхто.

Чиновники, які приходять до влади, розводять руками – грошей немає. Потім голосно піаряться на індексації, хоч і добре знають, що її повністю «з’їдає» інфляція.  І так проблема передається від одного складу уряду до іншого.

Довгі роки нас годували обіцянками накопичувальних пенсій.  Зараз впровадження цієї системи відклали до закінчення війни. Втім уряд заговорив про нову реформу – запровадження бальної системи. Пропонується, щоб людині нараховувались індивідуальні бали залежно від того з якої заробітної плати вона сплачує внески до Пенсійного фонду. Якщо зарплата вище середньої, бал – більший, нижче – відповідно менший. Потім ці бали щороку будуть так само перераховуватися назад у пенсію відповідно до актуальної середньої заробітної плати. Мовляв, так вдасться зробити пенсійні виплати більш справедливими.

Але якщо копнути глибше, то методика нарахування балів мало чим відрізнятиметься від нинішньої формули визначення пенсії. Зараз перерахунки роблять відповідно до індивідуального коефіцієнту, який також розраховується залежно від того, як зарплата людини відрізняється від  середньої по країні у певний період. Очевидно зміниться назва, але не суть. Половина пенсіонерів і далі отримуватимуть мізерні виплати. 

Без волонтерів ніяк

Крайню бідність, про яку писав вище, я бачу кожного тижня. Літня людина, яка не в змозі за свою пенсію купити навіть необхідні ліки, не те, що уже повноцінно прохарчуватися, на жаль, не рідкість. І якщо тим, хто має рідню ще можуть допомогти родичі, то в самотніх людей похилого віку надія лише на волонтерів.

Продукти харчування, засоби гігієни, ліки, одяг, взуття, ходунки, крісла-коляски, тонометри – це лише маленька частина допомоги, яку ми щотижня передаємо одиноким, малозабезпеченим пенсіонерам.

В умовах військової агресії, коли практично всі ресурси держави ідуть на оборону, навряд чи  є шанс на кардинальний перегляд соціальтих стандартів. Тож менше, що ми можемо зробити, це принаймні дбати про найбільш незахищену, найбільш вразливу верству населення. І якщо така філософія буде у більшості суспільства, якщо сусіди, колишні колеги, просто небайдужі люди турбуватимуться про самотніх пенсіонерів, їхнє життя можна буде зробити значно кращим.

Це звісно не може замінити справедливу державну систему соціального забезпечення.  Її обов’язково потрібно змінювати. Але людська небайдужість, принаймні, здатна допомогти тут і сьогодні тим, хто цього потребує.