Мінсоцполітики як Міністерство порушення Конституції?

Нещодавно міністр соціальної політики Оксана Жолнович, у своєму виступі на Міжнародному форумі сталого розвитку заявила, що «нам треба зламати все, що сьогодні є соціального і просто реально з нуля переформатувати новий суспільний договір про соціальну політику в нашій державі». Пояснюючи своє бажання все зламати, міністр додала: «Багато наших громадян є в форматі підлітка: держава має за мене вирішити, дати, допомогти, підтримати, але я не буду брати участі у своєму особистому розвитку, у своєму особистому житті, я не готовий брати відповідальність на себе. І оце – та філософія, яку ми точно мусимо зламати….Воно дуже звучить негарно для тих людей, які зараз отримують соціальні допомоги. Багато з них не хочуть бути спроможними. Реально дуже багатьох людей влаштовує той стан, в якому вони знаходяться. І це, до речі, здатність українців і не тільки українців – всіх, – пристосовуватись. Ти перебуваєш в зоні комфорту, навіть якщо це дуже бідне житло, навіть якщо це дуже маленька допомога, але вона ніби стабільна».

По-перше, варто нагадати, що Мінсоцполітки є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України і який забезпечує формування та реалізацію державної політики у сфері соціальної політики і  у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, указами Президента України і постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України, актами Кабінету Міністрів України, іншими актами законодавства.

По-друге, за Конституцією Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава (ст.1). А Частина 1 ст. 46 Конституції України зазначає, що «громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом», тобто соціальний захист не обмежується забезпеченням у випадку настання ризику.

Отже, політика щодо соціального захисту має ґрунтуватися на таких принципах:

• персональна відповідальність найманих працівників, їх роботодавців, інших категорій працюючих і працездатних осіб за фінансове забезпечення прийнятного рівня соціального захисту;

• солідарна підтримка працюючим населенням і роботодавцями найменш захищених категорій населення та їхніх сімей;

• оптимальна підтримка (принцип субсидіарності), що визначає міру (межі) солідарної підтримки, фіксує її розмір і форми надання.

По-третє, на жаль, поняття «соціальний захист» і «соціальне забезпечення» не мають офіційного визначення (термінологічного пояснення) в національному законодавстві; в Україні немає також і єдиного закону, який регулював би всі аспекти соціального захисту. Проте це не є підставою ігнорувати їх або не виконувати наявні зобов’язання з боку держави. Соціальне забезпечення охоплює заходи, що передбачають надання допомоги у грошовій або натуральній формах, зокрема у таких випадках:

• відсутність (або нестача) доходу від трудової діяльності (через хворобу, інвалідність, народження дитини, травму на виробництві, безробіття, старість тощо);

• відсутність доступу до медичного обслуговування або фінансова недоступність медичних послуг;

• неможливість або низька спроможність сім’ї утримувати особу, перш за все дитину або непрацездатного (вимушено непрацюючого) члена сім’ї;

• загальна бідність та соціальна ізоляція.

Ось цікаво, а де міністр побачила в цих умовах щось схоже на те, що це українців влаштовує? Бідність влаштовує? Так за підсумками минулого року рівень бідності в Україні перевищив 24%, і до кінця 2023 року, за прогнозами Світового Банку, може зрости до 55%. Нагадаю, що  під бідністю у Світовому банку вважають ситуацію, за якої населення проживає менш ніж на 5,5 доларів США на день. Недоступність медичної допомоги влаштовує? Нестача доходів влаштовує та необхідність звертатися по допомогу до держави через неспроможність оплатити послуги з ЖКГ? Нагадаю, що ВВП України за паритетом купівельної спроможності (ПКС) знизився у 2022 році до $10 731.44 (тобто рівня 2003-2004 рр), а доходи населення це не більш ніж 1/3 від ВВП. То $3500 на рік або менш ніж $200 на місяць за ПКС на одну особу – це і є «зона комфорту» для українців?

І, якщо вона пропонує за таких умов зламати систему соціального забезпечення, то для цього потрібно або змінювати норми Основного закону або їх порушувати. Бо положення статті 22 Конституції чітко зазначають, що «Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод». Відповідно, запропонований «злам всього існуючого» та перехід на «вільне плавання» без соціальної допомоги – точно не відповідає діючим конституційним нормам.