Хто більший людожер: акула чи орки?

Хочеться почати з історичної довідки, де вперше батько історії Геродот згадує предків снохачів. Цей народ називався андрофагами, що з грецької означає просто: “людожери”. Минуло дві з половиною тисячі років, пройшли часи Івана Грозного та Сталіна, і от знову в часи Путіна цей народ продовжує транслювати свою людожерську суть.

Очевидно, що не все так просто, і люди там є різні, але та війна, яку вони ведуть проти України, є справжнім людожерством, і допоки більшість снохачів аплодує таким трагедіям як знищення багатоквартирного житлового будинку в Кривому Розі, абсолютно нормальною є реакція українців на меми з акулою. Згодом виявилося, що жертва акули був типовим зепатріотом та давав іронічні коментарі, зловтішаючись трагедії на Каховській ГЕС.

Втім, мій допис не про снохачів і акулу, а про людей, які замість того, щоб єднати українське суспільство, культивувати в ньому любов до співгромадян, сіють розкол у політичних цілях. Як ви вже здогадалися, мова піде про Олексія Арестовича. Одразу зазначу, що вважаю його дуже розумною людиною, не схильний його демонізувати, багато його суспільно-політичних ідей були актуальними до 2022 року, але зараз вони є більш шкідливими, ніж корисними.

Пропоную провести аналіз Арестовича як свого роду суспільно-політичного явища, а не людини, бо є всі підстави вважати, що він просто репрезентує політику, яку нам нав’язують ті, хто хоче в Україні зберегти шматочок «русского мира», а можливо і перетворити нашу країну на Росію два.
Ракета в Дніпропетровську, внаслідок якої Олексій пішов з посади, почала його нібито самостійне політичне життя, а ракета в Кривому Розі завдала чергового удару по його репутації. Обмовка з ракетою в Дніпрі не могла бути випадковою, це був спланований хід по відмежуванні від ОП, і далі риторика Арестовича ставала все більш сміливою. Не випадковою є історія на рівні пліток про те, як у Львові російськомовній матері з грудною дитиною на руках відмовили в продажі їжі після слів, що вони два дні голодували… Зовсім не випадковими є філософські розмови про темну сторону українців, про нібито те, що ми садисти, от з них і випливає засудження мемів про акулу. Показовим є захист хулігана, в діях якого більше обурюють матюки та поведінка, ніж пісня Цоя…

Уже лінивий не бачить, що Арестович прагне очолити колишній електорат ОПЗЖ, відповідно і його риторика наближається до тої, якою послуговувалася ця партія. Таке враження, що скоро вибори, адже Арестович не грає в довгу він йде на загострення відсікаючи від себе нейтральну аудиторію і притягуючи увагу людей, які досі не знають, хто для них свій, а хто чужий. Я не володію соціологією, але очевидно, що велика частина мешканців Півдня і Сходу країни, що залишилися під контролем Києва, є настроєними вороже до українізації, та досі схильні бачити в росіянах братній народ. В разі повернення під контроль територій. що зараз окуповані РФ, кількість такого електорату стрімко зросте і може не просто дозволити провести партію в парламент, так можна достатню кількість голосів для портфелів у коаліційному уряді. Також варто відзначити, що в разі голосування через інтернет в ньому прийме участь велика кількість громадян, що виїхали закордон, серед них переважають вихідці із російськомовних регіонів з відповідною ментальністю. Таким чином, не треба шукати філософії там, де є простий електоральний розрахунок, що потім легко можна капіталізувати.

В чому ж небезпека такої діяльності, які альтернативні шляхи роботи з громадянами України, що сприймають позитивно риторику Арестовича?
Очевидно, що якби не було попиту на російський дискурс, то не було б і пропозиції Арестовича… Більшість людей є консервативними за своїми поглядами і їм дуже важко пристосовуватися до нових обставин, чим людина старша, тим це робити важче. Не варто сподіватися українізувати російськомовних пенсіонерів, їх ставлення до СРСР назавжди лишиться позитивним, а до ОУН-УПА як мінімум дискусійним. Саме цей електорат був базою ОПЗЖ і їм просто треба дозволити доживати, не виводячи їх з зони комфорту. От хай би на цій електоральній базі і пасся наш ідеолог російської культури.

Натомість Арестович апелює в першу чергу до людей зрілого і молодого віку, до тих чиї погляди після повномасштабного вторгнення суттєво змінилися. Багато з них перейшли частково на українську мову, багато з них зацікавилося історією України, і спочатку Олексій теж виглядав як людина, яка з російського культурного середовища плавно переходить в українське. Загалом весною 2022 року відбувся тріумф української ідентичності як в Україні, так і на міжнародній арені. Одним з промовистих фактів є зростання кількості людей, які у повсякденному житті стали україномовними з 50 до 65%. Близько мільйона іноземців записалися на різноманітні курси вивчення української мови… Здавалося б, от коли варто нарешті вирішити мовне питання, і взяти мову та культуру на озброєння! Так зробило дуже багато культурних діячів, блогерів, активістів… Відчувалося справжнє національне єднання навколо армії, навколо мови і культури навколо боротьби за спільний образ майбутнього. Зрештою, Арестович був одним з уособленням цього часу і цієї єдності. Тоді він здобув велику популярність та навіть став спікером відносно українських справ у іноземних ЗМІ.

Очевидно, що якби тоді він піднімав питання про утиски російськомовних, про те, що українці варвари і що у нас більше внутрішніх протиріч ніж проблем від агресора, то він би не мав ні такої популярності, ні такого впливу. Таким чином, отримавши позитивну відомість, починаючи з зими Арестович почав дедалі більше проштовхувати російський культурний дискурс. Як правило, нічого нового, це ті ідеї, які у нього були і до 24 лютого 2022 року, але якщо раніше вони мали право на життя і їх можна було б навіть використати проти Росії, то в нових умовах вони стали шкідливими.

Дуже цікавими є його геополітичні погляди, бачення історії, філософські концепції, незважаючи на огульну критику, важко не погодитися з тим, що Олексій є потужним інтелектуалом і візіонером. От тільки проблема всіх його філософських конструкцій, що вони абсолютно відірвані від української національної традиції, з якою він мабуть не мав бажання ознайомлюватися, оскільки сформував своє бачення українства на основі поглядів Булгакова.
Візьмемо до прикладу ідеї Арестовича про те, що Київ має стати новим центром великої Русі, яка об’єднає всі східнослов’янські землі. Ідея не нова, вперше її висловлювали члени Кирило-Мефодіївського братства, хоча бачили її дещо ширше – як панслов’янський союз. Згодом, вже як концепцію трьох Русей, цю ідею обґрунтовував видатний діяч гетьманського руху В’ячеслав Липинський. Є ідея про відділення від Росії території між Україною і Казахстаном, що має позбавити Москву доступу до стратегічних регіонів: Каспію, Чорного моря та Кавказу і, таким чином, нівелювати її потенціал як імперії. То це думка, яка була присутня у більшості українських геополітиків двадцятого століття: Юрія Липи, Дмитра Мирона Орлика, Степана Рудницького, Михайла Колодзінського… Арестович використовує ідеї ідеологів українського націоналізму, в той же час не вказуючи першоджерел і засуджуючи український націоналізм. Цей феномен є приватним випадком традиційної в новітній Україні історії, коли точка зору визначається посадою. Адже спочатку працюючи радником в АП, а згодом обслуговуючи новий політ проект «російськомовний патріотизм» Олексій вимушений мислити по- державницьки. Втім, держава і нація- то не завжди тотожні речі, у нашому постколоніальному суспільстві надто багато людей мислять, що можна збудувати процвітаючу державу без відродження та розвитку української нації…

Ми дуже дорого заплатили за незалежність у двадцятому столітті. В 1991 році нам її позичили плануючи згодом забрати, і ми дуже дорого платимо починаючи з 2014 і особливо з 2022 року, щоб таки вибороти суверенітет української нації над державою Україна. В нас немає нюрнберзьких расових законів, кожен, хто хоче стати українцем, може це зробити, достатньо прийняти нашу мову, прийняти нашу культуру та історичну пам’ять. Є влучний вислів: “Українець – не той у кого батьки українці, а той, у кого діти українці!”

Ніколи наша держава не буде єдиною, а наша нація сильною, допоки в Україні будуть панувати дві ідентичності, допоки не буде суспільного консенсусу стосовно того, що все російське має поступово відходити у минуле. Арестович як суспільне явище прагне не просто зупинити цей процес українізації і національного відродження, він хоче дати індульгенцію мові, культурі та світогляду, який є спільний з мовою, культурою та світоглядом людожерів, що радіють спаленим багатоповерхівкам українських міст.

Тема надто складна, щоб її коротко висвітлити. Основна суть в тому, що українське – це наше, українське- це майбутнє, російське – це чуже і вороже, і це минуле, все інше- від лукавого. Спроба побудувати в Україні альтернативну Росію – це спроба вбити розбудову справжньої України. В росіян після розпаду РФ буде багато Росій, в українців Україна – лише одна!