Україна перехопила ініціативу у війні

Насправді жодного справжнього переговорного процесу не було. Була лише його імітація. Те, що подавалося назовні як переговори, було радше інформаційною конструкцією, ніж переговорним процесом. Бо під цим процесом слід розуміти передусім тиск з боку Білого дому на українську владу в межах тих позицій, які нав’язував кремль, які були вигідні росії й абсолютно невигідні Україні.

Наше завдання полягало в тому, щоб затягувати час, створювати порядок денний, погоджуватися на сам процес заради процесу. І, очевидно, ми цей час виграли. Станом на зараз кремль уже вигрібає по повній програмі систематичними щоденними ударами, які вони більше не можуть приховувати на території самої російської федерації. Одна справа — Бєлгород і Курщина. Інша — коли горить Туапсе, коли постає питання щодо Ленінградської області, коли вже є прильоти по москві.

У кремлі чудово розуміють, що нав’язувати нам щось у такій ситуації виглядає нерозумно, бо ми на це не погодимося. І не тільки тому. Там теж сидять хороші аналітики — в тому числі в МЗС. Вони прекрасно бачать, що ми давно все прорахували. І найголовніше — ми навчилися обходитися без прямої, безпосередньої допомоги Сполучених Штатів у тому форматі, як це було за адміністрації Байдена. Ми шукаємо альтернативи, нарощуємо обороноздатність, створюємо власні ноу-хау.

І зараз, коли ми вже здатні перехоплювати ініціативу, сама логіка переговорного процесу змінюється. Навіть у дрібницях це видно. Нам нав’язували перемир’я на 9 травня, а ми вийшли з пропозицією про 6 травня. І цього вже було достатньо, щоб перехопити ініціативу. У кремлі побачили, що стара формула не працює. І тоді вирішили підвищити ставки: мовляв, ми виходимо з переговорного процесу. Добре. А що далі?

Бо далі ми вже зможемо вибудовувати свої позиції, свої наративи, виходячи з того, що в кремлі, хоча цілі сво і геополітичні цілі формально не змінилися, проблем стало значно більше. На початку широкомасштабної війни позиції кремля були дуже потужними. Їхній вплив на пострадянському просторі залишався майже беззаперечним. А тепер, коли Зеленський приїжджає на територію країни ОДКБ, це вже не просто приниження. Це черговий ляпас путіну й усьому кремлівському естеблішменту.

У кремлі бачать, що стара тактика більше не працює, а отже, доведеться вибудовувати щось нове. Йдеться вже не лише про те, як змусити Сполучені Штати тиснути на Україну. На цей тиск ми навчилися реагувати: будемо мило посміхатися, з чимось погоджуватися, грати в гнучкість, якщо треба. Цей номер уже відпрацьований.

І скільки б у кремлі не намагалися показати, що все під контролем, нервозність уже відчувається. Це видно з реакцій різних груп усередині росії. І, як на мене, у путіна зараз не так багато ходів. По суті, лишається або грюкнути дверима, або знову кинути пил в очі й удавати, що саме він досі диктує правила гри.