Китай поглинає росію

Китайська присутність у росії — це вже давно не щось абстрактне, а процес, який має цілком конкретні людські, демографічні й соціальні прояви. Ідеться не лише про економічний вплив. Ідеться про поступове вростання Китаю в російський простір через змішані шлюби, через заселення прикордонних регіонів, через формування нового середовища, яке зовні ще називається російським, але дедалі більше набуває інших рис.

Цей тренд тягнеться ще з середини 90-х років. У прикордонних з Китаєм російських областях давно живе велика кількість людей, які формально є громадянами російської федерації, мають російські імена й прізвища, але виглядають як типові китайці. І це не поодинокі випадки, а цілий пласт життя, який формувався десятиліттями.

Причини цього теж зрозумілі. Китайський елемент приходив туди не лише як міграційний, а й як трудовий, дисциплінований, побутово стійкий. На тлі деградації російських прикордонних територій, на тлі алкоголізації, демографічного провалу і руйнування соціальної структури це давало китайцям перевагу.

На російських конференціях уже в 90-х порушували питання китаїзації прикордонних регіонів. Тоді вже прямо говорили про колонізацію. Не у військовому, а в довгому цивілізаційному сенсі. Логіка була простою: проходить кілька десятиліть, формується друге покоління, і далі вже питання стоїть не в тому, хто де формально живе, а в тому, до якого світу це населення тяжіє і в якому політичному, культурному та економічному просторі хоче бути.

У випадку з Україною ситуація інша. Китай для України — уже зараз найбільший торговельний партнер. І це реальність, від якої нікуди не подітися. Але якщо дивитися на цю історію ширше, то українсько-китайські відносини не можна розглядати окремо від документа, який підписаний між Україною і Сполученими Штатами щодо корисних копалин.

Саме цей документ ще дуже серйозно дасться взнаки в повоєнний період, коли почнеться велика боротьба за відбудову України, за доступ до ресурсів, інфраструктури, логістики і ключових секторів економіки. І тут китайські компанії, без сумніву, захочуть бути серед перших. Більше того, вони вже зараз поводяться так, ніби цей етап не просто можливий, а стратегічно неминучий.

Ідеться не про те, що війна от-от закінчиться. Ідеться про зовсім інше: Китай працює не в категоріях завтрашнього дня, а в категоріях довгої перспективи. Він не чекає символічного сигналу про фінал бойових дій, щоб почати думати про післявоєнну архітектуру. Він цю архітектуру починає промацувати вже зараз.

Китайці уже мають певні контакти з окремими представниками української влади і намагаються з’ясувати, яким може бути формат їхньої участі. Але для них існує одна серйозна проблема: черга на участь в українській відбудові вже формується, бо це потенційно великі гроші.